МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА» ІГСН кафедра соціології
Програма емпіричного соціологічного дослідження на тему: “Проблема двомовності в Україні”  Львів 2011 Загальна характеристика проблеми. Немає сумніву, що мова є важливим фактором геополітичної ідентичності національної держави її інтересів у глобальному просторі політики. Сильна та жива державна мова є гарантією присутності країни у площині світової культури і цивілізації, створює унікальний контекст глобального розвитку людства. Держава з чіткою національною та мовною ідентичністю має широкі можливості презентації власної волі у сучасному світі. Натомість, в Україні деякі політики вперто говорять про офіційну українсько-російську двомовність, забуваючи навіть про світовий досвід мовного облаштування, що підтверджує уникнення ситуації, за якої статус державних у тій або іншій країні мали б споріднені мови, як от у випадку з українською та російською, що обидві належать до східнослов’янських. Для того, щоб з певної етнічної спільноти постала нація, така спільнота окрім політичної волі повинна мати певні об'єднуючи елементи - спільну культурну чи історичну спадщину, релігію, економічні інтереси, мову. При цьому є і інша думка за якою, жоден з цих елементів не є наріжним та обов'язковим. Так, наприклад, процес об'єднання сучасного Ізраєлю базувався на усвідомленні спільного минулого та релігії, в той час, як спільної мови у євреїв, розкиданих по усіх кутках світу, не було. Продовжуючи тему мовного чинника, існують етнічні групи, які мають свою мову, але не мають намірів чи спроможності сформувати власну країну (наприклад Бретонці ). Отже мова, як і будь-який інший чинник не є обов'язковою для формування державності в усіх без винятку випадках націєтворення. В цій ситуації доречно також пригадати слова знаного в усьому світі чесько-європейського націолога Б. Клінберга, який у розвідці “Народ і національність” (1919 р.) підкреслював, що “мова творить своєрідність народу і народ мусить мати свою рідну мову, інакше він перестає бути народом. Ця правда – непохитна, бо не припускає винятку, адже та обставина, що народ немає своєї рідної мови є доказом і наслідком того, що він втрачає ознаки народу” В цілому розрізняють громадський та етнічний націоналізм. Для першого типу (США, Канада та Швейцарія), мова та культура певного етносу не є формотворчим чинником. Такі країни постають за інших причин (найчастіше економічних). У цьому випадку мова (чи мови) розглядається як функціональний пристрій, що допомагає різним етносам країни досягати спільної мети. Більшість европейських країн, включаючи Україну, належать до другого типу націєтворення, за яким мова та культура певного етносу стають наріжними об'єднуючими елементами. Недаремно історія української мови читається як історія боротьби за власну незалежність (замість української в цьому реченні можна написати словацької чи польської, чи угорської, що не змінить суті). Саме тому в країнах етнічного націєтворення найбільш знані поети стають найбільш знаними революціонерами. І саме тому заклики до офіційної двомовності сприймаються як поразка в творенні власної держави та захисті від позіхань Іншого. Думаю, не треба казати, що наведення прикладів Канади чи інших подібних країн громадського націєтворення з метою виправдання двомовності в Україні, що прямує зовсім іншим шляхом розбудови незалежності, виглядає неадекватно. На додачу, Україна має дуже багато спільного з Росією - це й належність до слов'янського світу, і православ'я, і тісно пов'язана історична спадщина, і близкість кордонів. Ірландське море, наприклад, дає ірландському націоналізму можливість розмовляти англійською. Відсутність подібного географічного бар'єру та тотожність багатьох інших чинників не дає можливості Україні визнавати російську другою офіційною мовою - такий крок неминуче призведе до повної культурної та мовної асиміляції. Тобто до неіснування України. Об’єкт дослідження: Об’єктами мого соціологі...